Характеристика нових індустріальних країн (НІК) - конспект - Международные отношения, Конспект из Международные отношения
Guzeev_anton
Guzeev_anton11 June 2013

Характеристика нових індустріальних країн (НІК) - конспект - Международные отношения, Конспект из Международные отношения

PDF (145.9 KB)
22 страница
313количество посещений
Описание
Samara State University of Economics . Конспект лекций по предмету Международные отношения. Вступ Розділ 1. Характеристика нових індустріальних країн (НІК) Чинники появи НІК Закономірності розвитку НІК Розділ 2. Особли...
20очки
пункты необходимо загрузить
этот документ
скачать документ
предварительный показ3 страница / 22
это только предварительный показ
консультироваться и скачать документ
это только предварительный показ
консультироваться и скачать документ
предварительный показ закончен
консультироваться и скачать документ
это только предварительный показ
консультироваться и скачать документ
это только предварительный показ
консультироваться и скачать документ
предварительный показ закончен
консультироваться и скачать документ
???????????? ?????? ? ????? ???????

План

Вступ

Розділ 1. Характеристика нових індустріальних країн (НІК)

1.1 Чинники появи НІК

1.2 Закономірності розвитку НІК

Розділ 2. Особливості економічного розвитку НІК

2.1 Економіка Республіки Корея (Південна Корея)

2.2 Особливості економіки азіатських "драконів"

2.3 Особливості економіки азіатських "тигрів"

Висновки

Список використаної літератури

2

Вступ

Регіон Південно-Східної Азії - це дев'ять країн з населенням 410,6 млн

чоловік, що складає 7,7% населення всього світу або 13,4% населення Азії.

Протягом останніх десятиріч значення Південно-Східної Азії у системі

міжнародних економічних відносин, насамперед у басейні Тихого океану,

неухильно зростає. Певним чином це пов'язано з підвищенням актуальності

таких факторів, як сприятливе географічне та військово-стратегічне

розташування держав регіону, їхні багаті природні ресурси. Але ще більш

посилене значення країн Південно-Східної Азії у сучасному світі зумовлене

їхнім політичним та економічним розвитком. Треба також врахувати, що

Південно-Східна Азія - це складова частина тихоокеанського регіону,

підвищення ролі та значення якого у розвитку світового господарства

визнане в усьому світі. Ще наприкінці XIX ст. Державний секретар США

Дж. Хей казав, що Середземне море - це океан минулого, Атлантичний океан

- океан теперішнього, Тихий океан - океан майбутнього.

І справді, нині азіатсько-тихоокеанський регіон перетворюється на

могутню світову силу. Спеціалісти визнають, що центр інновацій

економічного прогресу у світовому господарстві зміщується саме в цей

регіон, і він стає лідером економічного розвитку на новому, п'ятому етапі

технічної революції (за теорією М.Д. Кондратьєва). Регіон Південно-Східної

Азії неоднорідний і не складає групи країн, для яких характерні ті чи інші

спільні тенденції соціально-економічного та політичного розвитку. У

післявоєнний період, в ході формування та зміцнення національного

суверенітету країн Південно-Східної Азії сталося їхнє розмежування на дві

основні групи держав. Одна з них - а саме В'єтнам, Лаос та Камбоджа -

обрала шлях соціалістичного розвитку, а інша - представлена Асоціацією

Південно-Східної Азії (АСЕАН), до якої входять Індонезія, Малайзія,

2

Сінгапур, Таїланд, Філіппіни - пішла по шляху ринкових відносин. Усі

країни Південно-Східної Азії стартували приблизно з одного й того самого

початкового рівня. Однак колишні соціалістичні країни Азії не змогли

досягти таких вражаючих результатів економічного розвитку, як сусідні

країни-члени АСЕАН. Господарства В'єтнаму, Лаосу й Камбоджі у 80-х

роках мали аграрну спрямованість при значному використанні традиційних

методів у хліборобстві, характеризувались майже повною відсутністю

обробної промисловості, широким використанням натуральних форм

господарства, традиційною структурою виробництва. З другої половини 80-х

років у колишніх соціалістичних країнах Південно-Східної Азії почався

перехід до ринку, але й наприкінці 80-х років, згідно з класифікацією ООН,

вони, як і раніше, належали до групи країн з низьким рівнем доходу на душу

населення - менш ніж 500 дол. У цей таки час Індонезія, Малайзія, Філіппіни

та Таїланд - це нові індустріальні країни (НІК), як то кажуть, "другої хвилі",

які належать до країн із середнім рівнем доходу на душу населення - від 500

до 3000 дол. І нарешті, Сінгапур - держава з високим рівнем доходу на душу

населення, вище ніж 3000 дол. У цілому ж Південно-Східна Азія, як

особлива економічна зона, характеризувалася динамічним розвитком. Темпи

економічного росту країн цього регіону у післявоєнний період були одними

із найвищих у світі. Хоча, і це цілком зрозуміло, за зовнішньою сприятливою

картиною приховувалася глибока диференціація за темпами економічного

розвитку окремих країн Південно-Східної Азії. Нові індустріальні держави

світу впродовж останніх 20-ти років використовували різні механізми та

інструменти ринкової трансформації, а відтак мали різні

соціально-економічні результати. Враховуючи складність спільної

характеристики НІК і різні позиції вітчизняних та зарубіжних дослідників

щодо їх класифікації краще всього останні розглядати в таких мікрогрупах:

Південна Корея;

2

держави - "дракони" (Гонконг, Сінгапур, Тайвань);

держави - "тигри" (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія);

2

Розділ 1. Характеристика нових індустріальних країн (НІК)

1.1 Чинники появи НІК

Чинники, що зумовили появу НІК, умовно можна поділити на зовнішні

та внутрішні.

Зовнішніми факторами є:

Країни опинилась у сфері особливих політичних чи економічних

інтересів промислово розвинених країн, передусім США і Японії. Отже для

них робитиметься все можливе, аби забезпечити високу стабільність і високу

лояльність їх населення до економічної системи капіталізму. Країни

Південно-Східної Азії були і є сферою особливих економічних та

політичних інтересів США, Японії.

Структурна перебудова економіки, що розпочалася у

промислово-розвинених країнах завдяки науково-технічній революції в

50-60-х роках. Розвинені країни створювали ТНК і здійснювали значні

капіталовкладення в економіки НІК.

Основними внутрішніми чинниками, що спричинили економічне

зростання так званих НІК, є:

Відносна політична стабільність і лояльні до розвинутих

капіталістичних країн політичні режими.

Продуктивна з точки зору досягнення кінцевого результату економічна

стратегія, що складалась з декількох етапів. На першому етапі країни

поступово заміняли вітчизняною продукцією імпорт аналогічних виробів

з-за кордону і тим самим економили валютні кошти й водночас насичували

внутрішній ринок основними споживчими товарами. На другому етапі

створювався експортний потенціал та нарощувалась потужність базових

галузей економіки. При цьому НІК Південно-Східної Азії створювали

2

підприємства з випуску переважно трудомісткої продукції масового

споживання. Третій етап впровадження економічної стратегії

характеризується створенням власної науково-дослідної бази та розвитком

наукомістких галузей, включенням країни у процес експорту капіталу.

Розвиток продуктивних сил, тобто засобів виробництва та людини як

головної продуктивної сили суспільства. НІК Південно-Східної Азії зробили

величезні капіталовкладення в оновлення засобів виробництва у традиційних

галузях економіки та створили нові, раніше відсутні виробництва на базі

новітньої техніки і технології.

В економіці оптимально поєднались ринковий механізм та державне

регулювання. Хоча економічна роль держави в кожній із НІК різна, в цілому

вона була достатня для того, щоб доповнити ринкові механізми там, де вони

об'єктивно неспроможні були забезпечити високі темпи економічного

розвитку.

Ефективна, протилежна традиційній, політика доходів. Східноазіатські

країни пішли шляхом забезпечення більш справедливого розподілу,

подолання нерівності в доходах, що посилило мотивацію безпосередніх

виробників - головної продуктивної сили суспільства.

Отже, появу НІК зумовила не сама по собі економічна система

капіталізму, а її оптимальне пристосування до сучасних глобальних

процесів. Це пристосування відбувається по лінії продуктивних сил,

виробничих відносин та господарського механізму. Причому воно

відбувається в значній мірі шляхом використання способів, методів,

принципів соціалізму.

1.2 Закономірності розвитку НІК

2

Під впливом певних факторів (НТР, екологічна проблема,

демографічна ситуація) у 60 - 70-ті роки у розвинутих країнах з ринковою

економікою деякі галузі легкої промисловості, металургії, хімії,

машинобудування та електроніки почали втрачати порівняльні переваги.

Зростання витрат виробництва (заробітна плата, охорона навколишнього

середовища тощо) робило невигідним виробництво продукції цих галузей і

викликало їх перенесення у країни, що розвиваються. Деякі з цих країн,

маючи традиційні порівняльні переваги (дешева робоча сила, наявність

сировини, низькі ціни на землю і т.п.), стали зоною інтересів ТНК, які

організували тут експортне виробництво промислової продукції. Залучення

ТНК до індустріалізації виявилося найбільш значним у тих країнах, які

перші взяли курс на експортно-орієнтовану модель розвитку і створили

сприятливий клімат для іноземних інвестицій. Це були НІК першого

покоління. З середини 80-х років цей процес охопив деякі інші країни, що

розвиваються. Через зростання вартості робочої сили, підвищення курсів

національних валют НІК першого покоління почали, у свою чергу, втрачати

власні порівняльні переваги у виробництві працемісткої продукції. Активно

переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції,

азіатська четвірка НІК почала масово переміщувати працемісткі виробництва

у країни з дешевою робочою силою - Малайзію, Індонезію, Таїланд та ін.,

чим і сприяла появі нових індустріальних країн другого покоління. У цьому

процесі участь беруть і ТНК, переміщуючи у друге покоління НІК

виробництва, конкурентоспроможність яких тут вища, ніж у розвинутих

країнах з ринковою економікою. Отже, простежується "ступінчаста"

індустріалізація, яка відбувається у НІК. Піднімаючись технологічними

сходами вгору, кожна група цих країн звільняє нижню сходинку для іншого,

наступного за нею покоління НІК. Крім ринкового механізму, який діє через

зниження відносних переваг на трудових витратах у країнах, що пішли

2

шляхом індустріалізації, а також підвищення курсу їхніх валют, у

розширенні кола НІК відіграла роль політика неопротекціонізму розвинутих

країн з ринковою економікою.

2

Розділ 2. Особливості економічного розвитку НІК

2.1 Економіка Республіки Корея (Південна Корея)

У світовій економічній літературі Корею прийнято відносити до так

званих "чотирьох азіатських драконів", хоча нерідко вживають також термін

"тигри" розуміючи при цьому швидкі темпи економічного зростання країни у

70-х рр. ХХ ст. Високий рівень розвитку промисловості, якого ця держава

досягла впродовж 1980-90-х рр., змусив говорити про неї, як про "азійське

диво". Перетворення Південної Кореї в одного зі світових лідерів

промислового виробництва, що мало місце у середині 1990-х рр., з

аутсайдерів мегарегіону Східної Азії, якою вона була у середині 1950-х,

відбувалося впродовж життя одного покоління населення країни. У сучасній

РК виробляється приблизно 2% глобального ВВП, хоча питома вага

населення країни становить менше 0,8% світового. За абсолютними

розмірами ВВП Корея посідає четверте місце серед держав Азії, за

відносними показниками поступається лише Японії та Сінгапуру. Частка ж

країни у світовому експорті товарів уже зараз наблизилася до 2,5%. Разом з

тим, РК поки що не можна віднести до постіндустріальних держав, тому що

в деяких макроекономічних показниках країна має суттєве відставання від

провідних економічних лідерів планети. Зокрема, за індексом людського

розвитку Корея посідає 30-е місце у світі (2007 р), а за відносним показником

ВВП на душу населення 15090 дол. (ПКС) займає граничне положення між

розвинутими державами та країнами, що мають рівень вище середнього.

Досить суперечливими є також технологічні досягнення Кореї. Так, у 2007 р.

вона вийшла на 5-е місце у світі за індексом технологічних досягнень, проте

наслідки структурної кризи та пошук нової моделі розвитку призвів до

суттєвих змін у показнику "конкурентоспроможності економіки, що

2

зростає". За один рік за цим індексом країна перемістилася з 18-го місця на

29. Щоправда за іншими оцінками рівнів конкурентоспроможності країна

впевнено тримається на провідних позиціях посідаючи місця з 20-го по

30-те. Наприклад, за показником ділової конкурентоспроможності РК це -

24-е місце у світі (Японія - 8, Сінгапур - 10, Тайвань - 17). Світова фінансова

криза була суттєвим випробуванням для економіки країни, яка чітко

визначила свої слабкі місця та довела необхідність переходу до нової моделі

розвитку, порівняно з тією, що була високоефективною у другій половині

ХХ ст. Особливості корейської моделі розвитку.

Після закінчення війни між Південною та Північною частинами Кореї

на початку 1950-х рр. встановилося перемир’я, і саме з цього періоду

розпочинається формування фактично двох різних за ідеологією та

господарським устроєм держав - Південної Кореї (Республіка Корея) та

Північної Кореї (Корейська Народно-Демократична Республіка). Перші роки

реформування їх економік виявили різні підходи урядів щодо піднесення

економіки, а відтак і моделі подальшого соціально-економічного розвитку.

Економічна модель Південної Кореї являє собою хоча і подібний до Японії

феномен "післявоєнного економічного дива", проте має чимало й відмінних

рис.

У середині 1950-х рр. Південна Корея була однією з найбідніших

азіатських країн, а військовий конфлікт завдав великої шкоди її

господарству. Значних змін зазнало сільське господарство країни, яке до

початку 1970-х рр. розвивалося переважно в межах традиційної для Кореї

аграрної моделі. Системних реформ цей сектор зазнав лише впродовж 1970-х

рр. у рамках "Руху за нове село" З цією метою розгорнулося будівництво

доріг, електрифікація сіл, вводилося централізоване водопостачання та

створювалося багато інших елементів інфраструктури. Допомога мала

вибірковий характер і насамперед направлялась у ті провінції, де селяни

2

могли більш раціонально розпорядитися фінансовими ресурсами. Внаслідок

цього скоротився розрив між містом і селом, зросла вартість землі,

підвищилася товарність виробництва тощо.

Проведені економічні реформи вивели Південну Корею на початку

1990-х рр. у число промислових лідерів планети. У першу чергу це

стосувалось високих темпів економічного зростання, скорочення рівнів

інфляції, стрімкого нарощування експорту, розвитку наукомістких галузей

промисловості тощо.

Велике значення для модернізації моделі економічного розвитку мало

так зване "подвійне економічне зростання", за якого експортна орієнтація у

трудомісткості галузі готувала базу для капіталомісткої промисловості, у

тому числі для наукомістких виробництв. У середині 1980-х рр. Південна

Корея здійснила низку ліберальних реформ, які мали на меті суттєве

підвищення заробітної плати, послаблення контролю за імпортом,

зменшення цінового регулювання. Держава залишила за собою

макроекономічне регулювання, підтримку інновацій та проведення

антимонопольної політики.

Таким чином, чинниками економічного зростання Південної Кореї

були:

підтримка макроекономічної стабільності через консервативну (у ряді

випадків авторитарну) грошово-кредитну та фінансову політику;

максимальне стимулювання розвитку найбільших ТНК;

створення експортно-орієнтованої та імпортозаміщувальної моделі

економічного розвитку та збереження на перших порах закритості

внутрішнього ринку;

специфічна митно-тарифна політика, що була орієнтована на

абсолютизований захист вітчизняного товаровиробника;

2

чітке позиціонування галузевих пріоритетів у відповідні періоди

реформування економіки країни;

високий рівень експлуатації робочої сили, нетиповий для більшості

постіндустріальних держав;

поєднання західної системи організації з традиційними віруваннями і

уподобаннями корейського народу .

У науковій літературі наводяться численні посилання на переваги

конфуціанства у господарській діяльності країн Південно-Східної Азії

виходячи з того, що саме воно дає можливість максимальної свободи

діяльності. Не думаю, що це справді так, адже в основі "корейського дива"

нерідко лежали авторитарні методи керівництва, а еволюція системи

господарювання від зубожіння (на початку 1950-х рр) до процвітання

(середина 1990-х) відбувалася за тих релігійних пріоритетів, які не

змінювалися віками.

2.2 Особливості економіки азіатських "драконів"

Гонконг (особливий район Китаю) та Тайвань нерідко розглядаються

фахівцями з міжнародної економіки та китайськими економістами й

політиками в складі Китайської Народної Республіки, проте рівень розвитку

виробництва в них та в розташованому на південному сході Азії Сінгапурі

яскраво свідчить про фактично постіндустріальну фазу еволюції цих

пріоритетних для азійської та світової економіки територій, які мають

високий рівень локалізації господарської діяльності на невеликій території і

чітко вписуються в парадигму "регіонів - квазікорпорацій" . Основними

рисами, які відрізняють ці країни в глобальному конкурентному середовищі,

є:

2

значні відносні показники ВВП, які перевищують 20 000 дол. на душу

населення (за паритетом купівельної спроможності) і мають стійку

тенденцію до щорічного зростання;

постіндустріальна структура економіки, в якій частка сфери послуг

перевищує 60%, а інтенсивний характер сільського господарства, приміром

на Тайвані (в цій країні на нього припадає лише 3% ВВП), мало чим

відрізняється від більшості країн-лідерів (у Гонконзі та Сінгапурі цей сектор

національного господарства майже зовсім не розвинутий через відсутність

придатних для цього територій);

інноваційний характер розвитку різних секторів економіки. Країни

цього мегарегіону мають провідні міжнародні позиції за значеннями індексу

технологічних досягнень. Важливим є також наявність у них світових

технологічних центрів;

високі позиції конкурентоспроможності національної економіки, які

посилюються рік у рік. За індексом конкурентоспроможності, що зростає,

Тайвань вийшов у 2007 р. на 4-те місце у світі (у 2003-му посідав 5-е),

Сінгапур на 7-ме (був на 6-му), Гонконг на 21-ше (був на 24-му).;

міцні фінансові позиції в світі та наявність одних з найбільших у

глобальній економіці фондових бірж.;

значні обсяги експорту та реекспорту, які в окремі роки можуть

перевищувати ВВП країн цієї групи. Найбільш типовим при цьому є

зовнішня торгівля між Китаєм та Тайванем через Гонконг, що пов’язано з

політичним не сприйняттям урядом КНР Тайваню як окремого державного

утворення, проте така система торгівлі виявилася корисною для всіх

учасників міжнародного обміну товарами та послугами в

Азіатсько-Тихоокеанському регіоні;

низький рівень безробіття та висока кваліфікація робітників і

службовців, велика питома вага нелегальної робочої сили;

2

Названі вище спільні риси і в першу чергу високий

інноваційно-інвестиційний динамізм національних економік є позитивними

чинниками розвитку цих держав у складній конкурентній моделі

Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Разом з тим Сінгапур, Тайвань та

Гонконг мають чимало специфічних рис свого господарства, притаманних

тільки їм одним.

Тайвань є країною, яка активно використовує елементи планового

ведення господарства та індикативного планування. Прийнятий у 2000 р.

План Глобального розвитку логістики передбачає підвищення

технологічності національної економіки, розвиток нових напрямів хай-тек,

електронної торгівлі та логістики. Планується, що саме в цих галузях

упродовж наступних десяти років країна може досягти світового лідерства.

Упродовж 2002-2007 рр. уряд Тайваню поступово вводитиме новий

інноваційний план, метою якого стане створення "Суперництва-2008",

нового суперінноваційного центру, що буде аналогічним до Силіконової

долини США.

Сучасну економіку Тайваню відрізняє досить низький рівень інфляції

та безробіття, позитивне торгове сальдо, великі обсяги зарубіжних

інвестицій (третє місце у світі). Ті трудомісткі галузі, з яких країна починала

свою індустріалізацію у 1960-70-х рр., поступово замінюються на

високотехнологічні виробництва та виводяться за межі країни. Достатньо

сказати, що у 2006 р. продукція високих технологій у структурі експорту

Тайваню становила 54%. Найбільшими за ринковою капіталізацією

компаніями на цьому острові є корпорації, які є лідерами виробництва

продукції електроніки та електротехнічної промисловості, основної статті

експорту Тайваню. На відміну від інших держав АТР країна меншою мірою

постраждала від фінансової кризи кінця 1990-х рр., тому що проводила

консервативну фінансову політику та реалізовувала своєрідну

2

підприємницьку стратегію. Сучасний Тайвань активно інвестує в

промисловість Малайзії, Таїланду, Індонезії і опосередковано в Китай,

останнім часом також проявляє активність щодо вкладання капіталу в

економіку ряду постіндустріальних держав.

Гонконг входить до складу КНР, утворюючи особливий

адміністративний район Китаю. Разом з тим, Гонконг зберігає свою

незалежність практично в усіх галузях за винятком сфери оборони та

закордонних справ. Протягом останніх двадцяти років цей регіон Китаю

розвивався швидкими темпами, забезпечуючи щорічне 5-відсоткове

зростання ВВП. Основними секторами економіки стали: виробництво

тканин, туризм, електронна промисловість, виробництво пластмас,

годинників тощо. Проте реальну сучасну структуру господарства відображає

все ж таки структура зайнятості, яка напередодні азійської фінансової кризи

(від якої Гонконг суттєво постраждав) мала такий вигляд:

оптова і роздрібна торгівля, ресторани та готелі - 34,9%;

громадська сфера послуг - 11,9%;

обробна промисловість - 9,2%;

фінанси, страхування та торгівля нерухомістю - 13,1%;

транспорт та комунікації - 5,8%;

будівництво - 2,6%;

інші галузі - 22,5% .

Скорочення обсягів експорту під час азійської кризи і, що особливо

важливо для цієї країни - реекспорту, викликало значні зміни в структурі

зовнішньої торгівлі. Проте основними статтями імпорту Гонконгу

залишилися продукти харчування, транспортне обладнання, сировина,

напівфабрикати, нафта. Основними торговими партнерами зараз є Китай,

США, Японія, ЄС, Південна Корея. На початку ХХІ ст. великої шкоди

економіці Гонконгу завдала епідемія пневмонії, яка суттєво скоротила

2

обсяги експорту, мало місце також зменшення потоків іноземного туризму та

зниження зовнішньої і внутрішньої фінансової активності в господарстві

країни. Проте після невдалого для Гонконгу 2001 р. зростання економіки

розпочалося знову вже в 2002 р. Основними чинниками подальшого

розвитку цього особливого району Китаю впродовж наступних десяти років

будуть:

поступове перетворення Гонконгу в ділову столицю світу, що

пов’язано з диверсифікацією фінансової сфери;

відкриття "юаневих" рахунків у гонконзьких банках (як відомо, в

країні діє своя валюта - гонконзький долар, курс якого жорстко прив’язаний

до долара США), що дозволить перебрати на себе додаткове посередництво

у конвертації інвестицій, що надходять в КНР;

посилення обсягів транскордонного руху товарів;

розвиток матеріально-технічного забезпечення комерційної діяльності;

Прикладом постіндустріальної економіки на азійському континенті

справедливо можна вважати Сінгапур, місто-країну, щорічний ВВП якої на

одного жителя наближається до 30 000 дол., а за рівнями

конкурентоспроможності цю державу варто відносити до країн-лідерів. У

Сінгапурі створено належні умови для розвитку бізнесу, а рівень корупції є

одним з найнижчих у світі. Основою сучасного виробництва Сінгапура є

електронна промисловість, фінансові послуги, нафтопереробка,

біотехнології, судноремонт, транспортні послуги, харчова індустрія. Проте

майбутнє своєї країни уряд бачить у створенні інноваційних комплексів та

індустрії знань. Цією парадигмою передбачається, що у конкурентній моделі

ХХІ ст. виділятимуться міста-держави, в яких зосереджуватимуться

фінансові, людські, промислові та інформаційні ресурси. Саме вони

визначатимуть економічний і соціальний прогрес майбутнього суспільства.

Гонконг та Сінгапур є ілюстрацією такої квазідержавної та

2

квазікорпораційної моделі. Наприклад, витрати на освіту в бюджеті

Сінгапуру становлять щорічно не менше 20% загальної суми видатків.

2.3 Особливості економіки азіатських "тигрів"

До країн цієї групи належать чотири держави: Індонезія, Малайзія,

Філіппіни, Таїланд, які значно пізніше ніж "дракони" почали модернізацію

своєї економіки та структурні реформи господарства, а відтак хоча й мають

традиційно високі темпи нарощування основних макроекономічних

показників, значно відстають від країн-лідерів Східної та Південно-Східної

Азії щодо рівнів ділової активності, залучення інновацій та інших типових

індикаторів постіндустріального суспільства. Разом з тим в структурі

господарства "тигрів" чітко проглядаються спільні риси їх економіки, які

можна згрупувати у такий спосіб:

Низькі відносні макроекономічні показники розвитку економіки.

Домінуюча в структурі ВВП питома вага промисловості. На цей сектор

в Індонезії припадає 47%, Малайзії - 50% і лише в Таїланді - 40% та

Філіппінах - 31% На провідні позиції останнім часом почала виходити сфера

послуг. Для всіх цих держав характерною є висока частка сільського

господарства - від 8% у Малайзії до 16% в Індонезії. Кількість зайнятих в

аграрному секторі становить, наприклад, в Індонезії - 45%, що яскраво

свідчить про низький рівень розвитку останнього.

Великий зовнішній борг "тигрів", щорічне обслуговування якого

вимагає чималих коштів. "Рекордсменом" серед цих держав виступає

Індонезія, зовнішні запозичення якої становили у 2005 р.96% її ВНД. Решта

країн також мала високі боргові показники - від 52% ВНД у Малайзії до 64%

у Таїланді та на Філіппінах.

2

Невисокі рівні конкурентоспроможності національної економіки, які

нерідко можуть коливатися по роках.

Однотипна структура експорту, основою якого є нафта, газ, деревина,

тканини, каучук, олово, а зараз - продукція точного машинобудування,

електронне обладнання, хімічні продукти, продукція нафтопереробки тощо.

Високий рівень кризовості економіки. Ця ризиковість є особливо

характерною для тих держав, що не мають диверсифікованої структури

виробництва (Індонезія, Філіппіни), а відтак саме вони значною мірою

потерпають як від світових кон’юнктурних коливань, так і від стихійних

явищ (епідемія нетипової пневмонії, цунамі тощо).

Значний розвиток туризму та пов’язаних з ним сервісних галузей,

питома вага якого в структурі ВВП щорічно зростає.

Високий рівень розшарування населення на бідних і багатих.

Найвищий показник бідності має така країна, як Філіппіни, де за межею

бідності знаходяться понад 37% її населення. Підвищення якості робочої

сили, боротьба з тіньовим ринком її використання - пріоритети діяльності

урядів держав цього мегарегіону.

Найважливішими цілями, які у перші десять років нового тисячоліття

треба досягти в економіці країн Південно-Східної Азії, будуть такі:

подолання демографічної проблеми, пов’язаної з високим рівнем

народжуваності;

досягнення політичної стабільності і піднесення добробуту населення;

розроблення та імплементація нового економічного курсу,

зорієнтованого на збільшення витрат і стимулювання споживання, а також

зниження податків для селян, надання їм кредитів та державної підтримки

банків;

залучення кваліфікованих кадрів в різні сектори національної

економіки (переважно в машинобудування);

2

реформування банківської та кредитно-фінансової системи, в яких

роль уряду є визначальною;

стимулювання розвитку інфраструктури, недостатній рівень якої є

стримуючим чинником модернізації національних економік;

поступовий перехід країн упродовж 2010-2020 рр. на

інноваційно-інвестиційну модель розвитку країн Східної Азії.

2

Висновки

Отже, до нових індустріальних країн (НІК) відносять ряд країн Азії, що

характеризуються високими темпами економічного зростання. НІК

виділились з країн, що розвиваються, у 60-х роках ХХ ст. У формуванні НІК

можна виділити 4 етапи. На першому чотири країни Південно-Східної Азії

(Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея) досить швидко досягли

великих соціально-економічних зрушень і практично зрівнялися з

державами, які мали стабільно високі темпи економічного зростання. На

другому етапі до цих країн додалися ще Малайзія, Таїланд. На третьому і на

четвертому етапах в групу НІК почали включатись інші країни. З'явились

цілі регіони, які можна оголосити індустріальними, стабільно зростаючими.

Це відразу ж стало помітним явищем у світовій економіці (динамічний

розвиток деяких країн, що розвиваються, які дістали назву "нові

індустріальні країни" (НІК)). За відносно короткий час ці країни створили

промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії. Вони

різко збільшили промисловий експорт і посіли важливе місце у

міжнародному поділі праці. Причинами цього стали:

Фінансова допомога США і Японії

Дешева і водночас кваліфікована робоча сила

Вигідне економіко-географічне положення

Спеціалізація на продукції повсякденного попиту

Швидкий розвиток цих країн перш за все пов’язаний з розвитком

міжнародної торгівлі НІК з розвиненими країнами. Вражаючий “ривок”

азіатських НІК зумовлений об’єктивними процесами у світовій економіці.

Залучення ТНК до індустріалізації виявилось найбільш значним у тих

країнах, які раніше за інших перейшли до експортоорієнтованої моделі

розвитку національної економіки і створили сприятливий клімат для

2

іноземних інвестицій. З середини 80-х років у зв’язку із зростанням вартості

робочої сили, з підвищенням курсів національних валют (відносно долара)

НІК почали втрачати власні порівняльні переваги у виробництві

працемісткої продукції і переорієнтувались у бік технологічно складної,

наукомісткої продукції. Такий процес мав назву “ступінчастої"

індустріалізації, коли кожна країна піднімаючись технологічними сходами

вгору, звільняє нижню сходинку для інших. Результатом цього процесу став

значний економічний розвиток НІК, змінилися макроекономічні пропорції

економіки, сталися зрушення у структурі промислового виробництва. У

переважній більшості НІК сьогодні обробна промисловість і сектор послуг є

головними. В обробній промисловості провідне місце займають сучасні

галузі електроніки, машинобудування, хімії. Однією з швидко зростаючих

галузей є точне машинобудування, виробництво та ремонт кораблів,

автомобілів. Наслідком цього стали зрушення у товарній структурі експорту:

зменшилася питома вага продовольства, с/г та інших видів сировини і значна

збільшилася частка продукції переробної промисловості (54,3%), зокрема

галузей названих вище, а також легкої промисловості (одягу, взуття).

2

Список використаної літератури

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. - М., 2001.

2. Економіка зарубіжних країн / А.С. Філіпенко, В.А. Вергун, І.В.

Бураківський та ін. - К.: Либідь, 2006.

3. Економіка зарубіжних країн / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського, K.I.

Ржепішевського. - К.: ЦУЛ, 2005.

4. Зовнішньоекономічна діяльність / За ред. Ю.Г. Козака і В.М. Новацького. -

Одеса: Астропринт, 2007.

5. Ломакин В.К. Мировая экономика. - М.: Финансн, 2006.

6. Мировая экономика / Под ред. Й.П. Николаевой. - М.: ЮНИТИ, 2007.

7. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран / Под ред.В.П.

Колесова М.Н. Осьмовой. - М.: Флинта, 2006.

8. Міжнародна економіка / За ред. Ю.Г. Козака і В.М. Новацького. - Одеса:

Латстар, 2007.

9. Пахомов Ю.М., Лук'яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки в

глобальному конкурентному середовищі. - К.: Україна, 2008.

10. Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран. - С-Пб., 2005.

11. Філіпенко А.С. Світова економіка. - К.: Либідь, 2007.

комментарии (0)
не были сделаны комментарии
Напиши ваш первый комментарий
это только предварительный показ
консультироваться и скачать документ
Docsity не оптимизирован для браузера, который вы используете. Войдите с помощью Google Chrome, Firefox, Internet Explorer 9+ или Safari! Скачать Google Chrome