Pobierz Literatura światowa Literatura światowaLiteratura światowa i więcej Prezentacje w PDF z Literatura klasyczna tylko na Docsity!
Лекція № 2 Тема 2. РОЗВИТОК ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ Мета: з’ясувати особливості систем вищої освіти у країнах Європи, Азії та Америки; дослідити історію розвитку вищої освіти в Україні, концепцію розвитку вищої освіти України відповідно вимог Болонського процесу. План
- Історія розвитку вищої освіти в Україні.
- Особливості систем вищої освіти у країнах Європи, Азії та Америки.
- Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти.
- Концепція розвитку вищої освіти України відповідно вимог Болонського процесу. Обладнання: логічно-структурні схеми. Основні поняття теми: система вищої освіти, Болонський процес, концепція розвитку вищої освіти. Рекомендована література:
- Гладуш В. А., Лисенко Г. І. Педагогіка вищої школи: теорія, практика, історія : навч. посіб. Дніпропетровськ : ТОВ «Роял Принт», 2014. 416 с.
- Головенкін В. П. Педагогіка вищої школи [Електронний ресурс] : підручник. Київ : КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2019. 290 с.
- Кулішов В.С. Дидактика вищої школи: навчально-методичний посібник. Біла Церква: БІНПО ДЗВО «УМО» НАПН України, 2022. 142 с.
- Нагаєв В. М. Методика викладання у вищій школі : навчальний посібник. К. : Центр учбової літератури, 2007. 232 с.
- Педагогіка вищої школи і вищої освіти: курс лекцій для магістрів / І.П. Аносов, Т.Ф. Бєльчева, М.В.Елькін, М.І. Приходько, В.М.Приходько, О.В. Федорова. – Мелітополь : ТОВ «Видавничий будинок ММД», 2009. 316 с.
- Педагогіка вищої школи [Електронний ресурс] : підручник / В. П. Головенкін; КПІ ім. Ігоря Сікорського. 2-ге вид., переробл. і доповн. Електронні текстові дані (1 файл: 3,6 Мбайт). Київ : КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2019. 290 с.
- https://mon.gov.ua/ua/osvita/fahova-peredvisha-osvita/sektor-fahovoyi- peredvishoyi-osviti.
1. Історія розвитку вищої освіти в Україні Історія освіти в Україні тісно пов'язана з історією українського народу. Освіта епохи Київської Русі не була державною, структурованою і систематичною, а освітні функції найчастіше виконували освічені особи, які прибували з інших країн, найчастіше з Візантії і Західної Європи, або церковнослужителі. Незважаючи на те, що феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніту цей час був гальмом економічного і культурного розвитку українського народу, в другій половині XVI ст. та особливо в першій половині XVII ст. в Україні одержали подальший розвиток міста як центри ремесел і торгівлі, посилювалися економічні зв'язки між окремими землями, виникали передумови для утворення єдиного внутрішнього, тобто національного, ринку. Продовжувався процес розвитку української народності, росла національна свідомість українців, розвивалася українська культура. Поширенню освіти сприяло виникненню в Україні у другій половині XVI ст. друкарства. Перша друкарня була відкрита Іваном Федоровим у Львові, у ній видано в 1574 р. «Апостол» і «Буквар». У 1632 році шляхом об'єднання Київської братської та Лаврської Шкіл було створено перший вищий навчальний заклад в Україні - Києво- Могилянську колегію, в якій навчалися переважно діти Української шляхти, старшини, духівництва, багатих міщан і козаків. Наприкінці XVII і в XVIII ст. на становлення науки й освіти в Україні значно впливала Києво-Могилянська колегія (у 1701 р. вона одержала титул та права академії й почала називатися Київською Академією). Навчання в ній носило переважно загальноосвітній характер. Київська академія була також важливим просвітницьким центром. Розпад феодально-кріпосницьких відносин у другій половині XVII століття, розвиток ідей французьких просвітителів, відкриття в галузі природничих наук вплинули на освітній процес в Україні. У 1805 р. з ініціативи В.Н. Каразіна відкрито Харківський університет. Харківський університет відіграв важливу роль у розвитку національної культури українського народу. У 1816-1819 рр. в університеті видавався журнал «Український вісник», у 1824-1825 рр.
- «Український журнал». У XX ст. університет виріс в один із найбільших науково-навчальних закладів. У 1834 р. створено Київський університет. Також відкривалися станові жіночі навчальні заклади ~ інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). У 1865 р. почав функціонувати Новоросійський університет в Одесі. У 60-70-х рр. XIX ст. поступово сформувалася система підготовки вчителів, зокрема для початкових шкіл. Згодом були створені трирічні вчительські семінарії, що будували свою роботу на базі двокласних училищ. Серед перших учительських семінарій - Коростишівська (1869), Херсонська
(1920), що передбачала створення у вищих навчальних закладах вузькоспеціалізованих факультетів із трирічним терміном навчання. Необхідність їхнього створення в університетах зумовлювалася дефіцитом педагогічних кадрів, необхідністю підвищення якості підготовки вчителів. У 1921 р. на основі старих університетів почали створювати Інститути народної освіти: Київський, Харківський, Одеський, Єкатеринославський. У 1930 р. на базі відповідних факультетів інститутів народної освіти виникли інститути професійної освіти, що випускали викладачів для технікумів, шкіл заочної освіти, робочих факультетів. На початок 1939 р. склалася чинна вітчизняна система університетської освіти. Після приєднання до України західно- українських земель до цієї системи ввійшли Львівський і Чернівецький університети. Усього до початку 1938/39 навчального року в Україні нараховувалося 129 вищих навчальних закладів. У 1938 р. було затверджено однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. Їхня особливість полягала в тому, що вони опиралися на широку науково-теоретичну базу. Остаточно було визначено структуру навчального плану: загальнотеоретична та загальноспеціальна підготовка і на останніх курсах – підготовка з конкретної спеціальності. Період 1917-1941 рр. мав важливе значення в історії розвитку університетської педагогічної освіти в Україні. Напередодні Великої вітчизняної війни в Україні склалася університетська система, що включала шість класичних університетів – Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський і Чернівецький. Під час військових лихоліть вищі навчальні заклади було евакуйовано у східні райони СРСР. Тільки наприкінці 1943 року евакуйовані українські університети та інститути почали повертатися в рідні міста. Після звільнення окупованої території України в ній відновили роботу 154 вищих навчальних заклади. Після закінчення війни та приєднання Закарпаття до України в університетську систему влився Ужгородський державний університет, перший вищий навчальний заклад на Закарпатті. У післявоєнний період в університетах стала відчутною потреба укрупнення спеціальностей, розширення профілю підготовки фахівців. Було переглянуто навчальні плани та програми, відбулося укрупнення ряду вищих навчальних закладів. У великих закладах якість підготовки фахівців стала кращою, менше витрачалося засобів на підготовку кожного з них, раціональніше використовувалися матеріально-технічна база та професорсько-викладацькі кадри. У результаті укрупнення вищих навчальних закладів з 1950 р. до 1960 р. їхня кількість в Україні скоротилася зі 160 до 135 при одночасному збільшенні кількості студентів більш ніж удвічі: з 201,5 тис. до 417,7 тис. Відбувалося наближення вищих навчальних закладів України до виробництва, удосконалювалася їхня структура, усувався паралелізм у підготовці кадрів. Відкривалися нові навчальні заклади
на периферії. Однак головними центрами вищої освіти в Україні залишалися Харків, Київ, Одеса та Львів. У 1958 р. у цих містах знаходилося 70 ВНЗ зі 140, в яких навчалося 59 % від загальної чисельності студентів. У Харкові було 24 вищих навчальних заклади, у Києві – 18, в Одесі – 16, у Львові – 12. На початку 60-х рр. розширилися мережа державних університетів шляхом перетворення в університети великих педагогічних інститутів (Донецький, Сімферопольський). Головним завданням вищих навчальних закладів стала підготовка висококваліфікованих фахівців, що володіють глибокими теоретичними знаннями і практичними навичками. Невід'ємною частиною діяльності вищих навчальних закладів був розвиток науково- дослідної роботи, створення підручників і навчальних посібників, підготовка науково-педагогічних кадрів, а також фахівців з вищою освітою, зайнятих у відповідних галузях народного господарства. У 1960–1970 рр. основна увага при плануванні підготовки кадрів зверталася на ті ланки вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес. У 1974–1975 рр. на основі чинних навчальних планів було створено робочі навчальні плани, в яких визначалася кількість годин, що витрачалися студентами на самостійну роботу з кожної дисципліни. При цьому зверталася увага на складність навчального курсу, його трудомісткість і значимість для фахівців даного профілю. З метою професійної адаптації випускників з 1972 р. було введено річне стажування молодих фахівців на підприємствах. Зміцнення зв'язків вищих навчальних закладів із виробництвом в усіх напрямках і поліпшення на цій основі професійної підготовки фахівців були основними завданнями вищої школи. Прогресивною для вищої школи 70-х рр. була нова форма організації самостійної роботи студентів – проведення внутрішньо-семестрових атестацій. Разом із позитивними змінами були і негативні. Науково- технічний прогрес вимагав мобільної системи підготовки фахівців, а програми навчання практично не змінювалися. Вищі навчальні заклади були в полоні інструкцій і розпоряджень, не мали права змінювати освітні програми. Навчальний процес будувався на принципі паралельного викладання загальнонаукових, спеціальних і професійних дисциплін. У 1984 р. в Україні функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі 9 університетів. У середині 80-х рр. проводилася реформа загальноосвітньої і професійної школи. Основні заходи, спрямовані на вирішення питань реформи, дали деякі позитивні результати. Помітно покращилася якість навчання у вищих навчальних закладах як у плані наукової підготовки студентів, так і їхньої психолого-педагогічної готовності до роботи в школі. Цьому сприяв курс на цільову підготовку вчителів. На основі спільної діяльності поступово почала складатися система довузівської підготовки й добору абітурієнтів. В університетах функціонували юнацькі
співтовариства у майбутнє, змінами у виробництві, культурі та поведінці. Відтак, при реформуванні вищої освіти, з одного боку, враховуються пріоритети збереження культурної різноманітності національних систем освіти, а з іншого - завдання поліпшення міжнародної співпраці, мобільності, працевлаштування студентів у Європейському та міжнародному просторі. Структура світової вищої освіти видається надзвичайно різноманітною, однак домінують дві тенденції:
- унітарна, або єдина, система, коли вища освіта забезпечується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані програми різної тривалості і рівня. В унітарній системі вищої освіти до її складу входять лише університети (частка інших ВНЗ становить незначний відсоток). Такою є освіта в Італії, Іспанії, Австрії, Фінляндії, Швеції, Деякі експерти виділяють в окрему групу країни з так званими «інтегрованими» університетами, до складу яких увійшли спеціалізовані середні і вищі навчальні заклади (Швеція та Іспанія) та країни, що належали до соціалістичного табору;
- бінарна, або подвійна, система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на окремий неуніверситетський сектор вищої освіти, що має чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинених країн світу, де поряд з університетським сектором існують численні спеціалізовані заклади, які приймають чималу частину молоді. З європейських країн бінарну систему вищої освіти мають Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд інших. Достатньо ефективною для світової вищої освіти є тенденція удосконалення і розширення «короткої і професіоналізованої» вищої освіти. Йдеться не про аналоги наших технікумів, а про інтенсивне навчання у справжньому ВНЗ (це, нерідко, – особливий підрозділ університетів), але упродовж малого проміжку часу, до трьох років. За умови доброї організації (прикладом є створені нещодавно «університетські інститути» у Франції) отримується ґрунтовна освіта, як наслідок – випускники легко знаходять роботу. Тенденції до всебічної (єдиної) університетської системи разом із розвитком сильного сектору вищої освіти неуніверситетського рівня сприяли ширшому тлумаченню поняття «університет», що відрізняється від визначення, яке традиційно використовується щодо континентального європейського університету, – установа з інтенсивною співпрацею, узгодженістю між викладанням, навчанням та успіхами у ньому, де велика увага приділяється індивідуальному навчанню. Ця тенденція чітко спостерігається сьогодні головно в університетах тих країн, які встигли найглибше зануритися у процес створення інформаційного суспільства. Донедавна малоструктуровані системи вищої освіти виконували достатньо
обмежену кількість завдань щодо збереження й зміцнення державних структур країни, проведення наукових і технологічних досліджень з одночасною підготовкою науковців, а також забезпечення економіки фахівцями високої кваліфікації. У більшості країн світу ці завдання у виші реалізувалися шляхом використання міждисциплінарного навчання. Якщо вища освіта була загальною, то фахова підготовка переносилася на робочі місця (класичним прикладом є Японія). Зростаюча диверсифікація в цілому вважається позитивним явищем для систем вищої освіти як у середині кожної країни, так і в міжнародному контексті. Але зростаюча диверсифікація стикається з проблемами недостатньої прозорості структур кваліфікацій окремої країни і труднощами у взаємному визнанні кваліфікацій через велику кількість різних рівнів та варіацій змісту кваліфікацій. Вирішення цих проблем спонукає до пошуку інших інструментів, які сприятимуть розумінню отриманої інформації про кваліфікації. Спробуємо стисло описати головні тенденції розвитку систем вищої освіти у деяких країнах Європи, США та Японії, проілюструвавши сучасний стан та національну систему кваліфікацій у вищій освіті. Звернемо увагу на аспекти мобільності, прозорості, зокрема: системи кредитів та визнання рівнів освіти, гарантії (забезпечення) якості, плата за навчання та деякі практичні аспекти (структура та організація навчального року, іноземний студент та система профорієнтації). Вища освіта Великобританії Формування системи вищої освіти. Кілька століть усю вищу освіту країни репрезентували засновані у ХІІ–ХШ ст. університети в Оксфорді та Кембриджі, створені для навчання еліти. І лише у XX ст. статус університетів отримали коледжі, які готували молодь до складання випускних екзаменів у Лондонському університеті. Вища освіта країни була елітарною та охоплювала дуже малий відсоток молоді. Однак після Другої світової війни кількість університетів подвоїлася. Принципи побудови вищої освіти. Усі університети Великобританії мають високий рівень автономії у визначенні курсів, програм і методів навчання. Посередницькі функції між урядом та університетами покладено на три ради університетських фондів (Англії, Шотландії та Уельсу). До складу цих рад входять представники закладів вищої освіти з регіонів, шкіл і ліцеїв, роботодавців. Таке широке представництво дає змогу поєднати цілі держави та інтереси ВНЗ, досить об'єктивно оцінюючи останні. Отримавши кваліфікацію бакалавра, студент має право продовжити навчання для отримання магістерського ступеня. Для цього необхідно 2- роки викладання, навчання чи досліджень при достатньо глибокому вивченні однієї чи групи суміжних дисциплін. У країні немає єдиного зразка диплома
Вища освіта Італії Формування системи вищої освіти. Вища освіта Італії має гіпертрофований університетський і малий неуніверситетський сектори, а більшість закладів – державні. Університети з навчальними і науковими програмами перебувають під управлінням Міністерства університетів і науково-технологічних досліджень, завданням якого є: планувати і здійснювати Розвиток наукових досліджень; складати трирічні плани розвитку університетів; розподіляти кошти між закладами згідно з законом; координувати участь Італії у міжнародних програмах. Усього в Італії налічується 65 закладів університетського рівня (державних і «вільних», що самоуправляються, але мають офіційне визнання і дипломи, працюють за програмами державних та інспектуються Міністерством освіти). Доступ громадян до освіти. Вступ визначається наявністю атестата за середню школу. Решта попередніх умов залежить від вибору навчального курсу. Університети вільні у встановленні вимог і кількості місць для вступників. Чимало з них проводять вступний екзамен і роблять аналіз оцінок шкільного атестата. Організація навчання та екзамени. Традиційно рік розпочинається 1 листопада і закінчується 31 серпня наступного року. Навчальний рік поділяється на два семестри. Кожен навчальний рік закінчується певною кількістю екзаменів. Підсумковий екзамен включає письмові тези з одного чи кількох предметів, що стосуються програми навчання. Екзаменаційна шкала складається з 30 балів. Екзаменаційна комісія включає трьох осіб, кожна з яких може поставити максимум 10 балів. На закінчення курсу, студент повинен скласти випускний екзамен esame di laurea у вигляді письмових тез чи проекту (tesi di laurea), які захищаються перед комісією викладачів. Кваліфікації. Італійські університети, приймаючи учнів 13-річної середньої школи, присуджують лише чотири види дипломів:
- Diploma universitario - визнання коротких циклів стандартною тривалістю 2-3 роки в університетах, які мають бути перетворені у майбутньому на повні «дипломні» курси.
- Diploma di laurea - повний диплом після 4-6 років загальних культурних і наукових студій, який дає право на титул «dottore». З більшості фахів навчання триває 4 роки.
- Diploma di specializzazione - професійна кваліфікація спеціаліста після додаткових 1-2 років навчання за програмами, які визначають самі університети (підготовка вчителів ліцеїв тощо).
- Dottorato di ricerca (Рh.D.) — введене з 1980 р. звання доктора з наукових досліджень, які здійснюються під наглядом і за рішенням Collegio dei docenti з даної дисципліни. Студії тривалістю 3-5 років дають аспіранту змогу виконати самостійні пошуки з оригінальними результатами.
Вища освіта Німеччини Формування системи вищої освіти. У Німеччині налічується 345 навчальних закладів, більшість з яких державні (98 %). Основу системи освіти складають університети. До вищих навчальних закладів не університетського типу відносять професійні вищі школи у сферах бізнесу, економіки, сервісних послуг, сільського господарства. Найбільш престижним вузом Німеччини є Гейдельберзький університет, який засновано у 1386 р. На регіональному рівні ВНЗ підпорядковуються земельним профільним міністерствам. У кожній із земель діє свій закон про вищу освіту, складений на основі Федерального закону про вищу освіту. В основному вища освіта у Німеччині є безоплатною. У 2012 р. видатки на освіту склали 5,55 % ВВП. Головним принципом вищої освіти є «академічна свобода», яка дозволяє студенту самостійно обирати навчальні дисципліни. Концепція традиційного німецького університету базується на неогуманістичній теорії В. Гумбольдта, згідно з якою університет є центром підготовки висококваліфікованих кадрів. Сьогодні для вищої освіти Німеччини характерна взаємодія федерального уряду і урядів земель. Близько 7,8% фінансування університетської науки здійснює приватний сектор економіки. Принципи побудови вищої освіти. В основі діяльності університетів покладено принципи широкої автономії при державному фінансуванні, самоуправління кафедр (ординаріїв), акцент на вільних дослідженнях без вузького практичного спрямування, відмінність університетської освіти від шкільної та від суто професійної підготовки. Усі заклади вищої освіти поділяються на такі групи: - університети (класичні, технічні, загальноосвітні та спеціалізовані заклади університетського рівня); вищі фахові школи зі спеціалізованою фаховою підготовкою (готують спеціалістів з інженерії, бізнесу, менеджменту); вищі школи (коледжі) мистецтв і музики. Основою системи вищої освіти є університети. Вони мають, зазвичай, класичну структуру і завдання: несуть відповідальність за наукові дослідження, навчання, підготовку кадрів вищої кваліфікації, готують докторів наук. Навчання триває щонайменше чотири роки. Доступ громадян до освіти. Для вступу до закладів вищої освіти потрібно мати атестат про середню освіту. Навчання у державних закладах освіти безкоштовне (крім плати за гуртожиток, користування спортивними спорудами і та ін.). Для біднішої категорії студентів на певний час призначається державна стипендія, половину якої необхідно протягом певного часу повернути. Організація навчання та іспити. Тривалість навчання в університетах традиційно становить 12 семестрів, в окремих – 8 семестрів. Процес навчання у ВНЗ поділяється на дві (основну і головну) стадії. Перша, основна, охоплює
Польщі входять: класичні університети (практично автономні в усіх питаннях внутрішньої і зовнішньої діяльності); профільні університети; академії; вищі педагогічні школи; неурядові і приватні заклади. Доступ громадян до освіти. Середня освіта включає восьмирічний рівень. Атестат має назву «swiadectwo dojrzalosci» (свідоцтво зрілості). Отримання його не гарантує автоматичного вступу до ВНЗ, які можуть встановлювати власні вимоги і застосовувати свої методи селекції. Найчастіше проводяться письмові чи усні вступні іспити за програмою середньої освіти, аналізуються шкільні оцінки і проводиться співбесіда для визначення загального розвитку і здібностей. Організація навчання та екзамени. Навчання розпочинається 1 жовтня і закінчується у червні, маючи зимовий і весняний семестри та екзаменаційні сесії. Додаткові екзамени проводяться наприкінці вересня. Студенти сільськогосподарських і частини технічних ВНЗ часто мають улітку виробничу практику. Увесь період навчання поділяється на цикли, які закінчуються присудженням відповідних кваліфікацій. З часу трансформації вищої освіти студенти отримали набагато ширші можливості для навчання за індивідуальними навчальними планами. Вища освіта Франції Формування системи вищої освіти. Систему вищої освіти Франції складають 87 університетів, з яких лише п’ять – приватні. При університетах є спеціалізовані інститути. Держава є основним джерелом фінансування освіти і залишає за собою основні функції управління освітньою діяльністю. Більшість ВНЗ підпорядковано профільним міністерствам. 25 відсотків студентів навчається у приватному секторі, який налічує 5 університетів і більшість з 453 спеціалізованих закладів вищої освіти. Близько 2/3 студентів країни навчаються у державних університетах, і майже кожен із них - великий заклад з десятком і більше тисяч студентів, що має адміністративну і наукову ради, раду викладачів і студентів, якими керує президент. Доступ громадян до освіти. Частина вищої освіти практично повністю відкрита (це переважно університети) і вступ зводиться до простого запису на навчання та сплачування символічної суми на витрати канцелярії, інша - «закрита» (домінують неуніверситетські заклади), бо зарахування провадиться з жорстким відбором при кількох претендентах на одне місце. Для запису в університети необхідно мати документ про середню освіту ( чи 13 років навчання), який у Франції має назву «бакалаврат» і отримується після складання комплексу випускних екзаменів, що проводяться одночасно по всій країні. Навчання – безкоштовне, але студенти сплачують за використання інфраструктури студмістечок, проживання, харчування тощо. Особи без бакалаврату можуть отримати перепустку у вищі заклади шляхом складання екзаменів на диплом доступу до вищої школи (DAEU), який
визнається еквівалентним замінником. DAEU має лише дві версії: А – гуманітарну, В – природничі та інші спеціальності. Кваліфікації. Усі види кваліфікацій розподіляються на дві групи, пов’язані з коротко- і довготерміновим навчанням. «Короткі» програми тривають переважно два, зрідка – три роки і закінчуються присвоєнням професійних кваліфікацій, які надають право праці у промисловості, торгівлі і в секторі послуг. Цей напрям вищої освіти обирають 30% усіх випускників шкільних бакалавратів. «Довгі» програми пропонують університети та інші ВНЗ високого рівня. Контингент цих програм складають 68% власників бакалаврського рівня (з них 10% роблять це через посередництво підготовчих класів). Університети навчають за трьома циклами (2+2+1). Перший передбачає два роки викладання загальних основ і базових дисциплін обраного профілю й завершується отриманням диплома про загальну університетську освіту. Другий цикл триває два чи три роки й сам поділяється на дві частини, перша з яких надає лісанс (Lісеnс), друга - метріз (maitrise). Третій цикл у першому варіанті за рік вузькофахового навчання надає диплом з вищої спеціалізованої освіти (DESS), у другому – за 1–2 роки ширшого навчання готує до наукової роботи, присуджує диплом поглибленого навчання (DEA) і видає перепустку на докторські студії та захист дисертації. Організація навчання та екзамени. Академічний рік має два семестри. Заняття проводяться у традиційний спосіб, але акцент робиться на самостійній роботі студентів. Фахові дисципліни завершуються екзаменами. Навчання у ВНЗ Франції організовується за трьома стадіями – циклами. Перший триває два роки, упродовж яких 54% всього контингенту студентів університетів здобуває загальну вищу освіту, уточнює фахову орієнтацію й отримує першу академічну кваліфікацію (проміжний диплом DEUG). Другий цикл є циклом поглиблення і фахової підготовки (2-3 роки) й поділяється на дві стадії з наданням licenc i maitrise. Третій цикл спеціалізований і готує до початку серйозних наукових досліджень. Прийом на нього - за конкурсом, тривалість навчання - один рік. Конкурсним є також вступ на докторські студії, які завершуються захистом дисертації та отриманням кваліфікації «доктор». Вища освіта США Формування системи вищої освіти. У США нараховується кілька тисяч найрізноманітніших ВНЗ, які можна класифікувати багатьма способами. Так, за формою фінансування їх поділяють на дві групи: більшу за чисельністю групу становлять приватні заклади (оплата студентів за навчання, самофінансування ВНЗ, приватні пожертвування, спонсорство, менша частка коштів від бюджету) і державні (значна частина коштів надходить з федерального і місцевих бюджетів). Держава відіграє домінуючу роль,
предметів, складаючи після виконання програми екзамени. Практикуються усі види занять. Частково у ВНЗ використовується варіант тьюторського навчання, коли викладач кілька разів на тиждень працює з маленькою групою одних і тих самих студентів для уважного спостереження за їхньою самостійною роботою. Кваліфікації. У ВНЗ США порівняно багато різних кваліфікацій, дипломів і сертифікатів, які присвоюються після завершення програм різного рівня. Рівнів вищої освіти три. Першим є рівень підготовки бакалаврів, який триває найчастіше чотири роки (окрім медицини, права і деяких інших спеціальностей). Дипломи (Bachelors Degree) цього рівня за змістом – переважно академічні кваліфікації і представлені дипломами бакалавра мистецтв або наук. Програма другого рівня після спеціалізації у певній галузі за 1-2 роки завершується присвоєнням диплома магістра (Маster Degree). Вимоги для його отримання досить різноманітні: написання тез (наукової роботи), складання іспиту з іноземної мови, засвідчення вміння використовувати комп'ютери та бази даних, заключні екзамени. Третім рівнем є аспірантура і підготовка докторської дисертації, що вимагає наукових студій упродовж 3-5 років після отримання диплома магістра. Зазвичай, після завершення третього рівня вищої освіти присвоюється звання доктора філософії (РhD), що є вищим академічним званням у США. Вища освіта Японії Формування системи вищої освіти. Японія має біля 600 університетів, з яких 425 – приватні. У вищих навчальних закладах навчається біля 2,5 млн. студентів. Однак у цій країні багато «карликових» університетів, в яких іноді навчається всього 200–300 студентів. В основу покладено американську модель освіти, яку японці суттєво модифікували на основі власних досягнень і традицій. Японські вчені проходили стажування у наукових лабораторіях більшості ВНЗ розвинутих країн світу. У координації і плануванні освіти бере участь велика кількість громадських організацій: Національна асоціація університетів, Асоціація місцевих університетів, Асоціація приватних університетів, Японська університетська акредитаційна асоціація, Центральна рада з освіти та Національна рада Університетів і коледжів. Доступ громадян до освіти. Середня освіта Японії триває 12 років і поділяється на три стадії однакової тривалості, з яких остання досить диференційована і використовує кредитну систему врахування виконаного (атестат вимагає 85 кредитів, кожен з яких відповідає 35 годинам занять). Прийом студентів до вищих навчальних закладів досить регламентований. Процес вступу складний і тривалий. Спочатку Національний центр прийому в університети централізовано проводить однаковий для всіх тест з перевірки шкільних досягнень учнів. Ті, хто подолав цей бар'єр, отримують змогу складати вступні іспити та проходити співбесіди в обраний університет. Не
забороняється складання тестів одночасно в кількох ВНЗ, віддається перевага тим, хто досягає високих результатів після кількох невдалих спроб на попередніх вступних сесіях. У всіх вузах навчання платне. В залежності від престижності навчального закладу і популярності спеціальності вартість навчання складає від 5 до 100 тис. доларів. Розмаїть мережі навчальних закладів призвело до зниження якості освіти. Виправити дану ситуацію повинна освітня реформа, зміст якої полягає у скороченні вищих навчальних закладів за рахунок їх об’єднання у національні університетські корпорації. Організація навчання та екзамени. Навчальний рік в японських ВНЗ розпочинається у квітні і завершується в березні. Він складається з трьох триместрів з літніми канікулами. Перші два роки студенти, зазвичай, навчаються на загальноосвітньому факультеті, далі йде спеціалізація. Екзамени відіграють надзвичайно важливу роль у системі освіти. Застосовується 100-бальна рейтингова система оцінювання: 100-80 балів - відмінно (оцінюється літерою А), 79-70 – добре (В), 59-60 – задовільно (С), 59-0 – незадовільно (О). Зміст і структурну побудову вищої освіти японці практично запозичили у США з їх основним чотирирічним циклом освіти для отримання диплома (для медичних спеціальностей виконання повної програми вимагає 6 років). Ці роки поділяються на дві дворічні частини, перша з яких – загальноосвітня, друга – спеціалізована. Однак випускник японського університету чи технічного ВНЗ продовжує навчатися ще кілька місяців на своєму робочому місці. І надалі самоосвіта не припиняється, бо національний центр створення тестів забезпечує усіх роботодавців необхідними комплектами тестів з метою проведення регулярних «контрольних» для перевірки професійного зростання працівників. Основна структурна одиниця університету – факультет, який Ділиться на декілька департаментів. Головними категоріями викладачів є: професори, асоційовані професори, асистенти професора і наукові співробітники. Однак через високу різноманітність закладів є ще посади асистента, лектора чи інструктора. Кваліфікації. Набір освітніх кваліфікацій в Японії не надто широкий, якщо враховувати велику різноманітність ВНЗ, тому в Японії вже тривалий час дискутують про бажаність більшої кількості кваліфікацій, експериментують з короткотривалими програмами підготовки інженерів, але це істотно не впливає на систему вищої освіти в цілому.
3. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти В останні роки вищими європейськими інституціями, відповідальних за сферу вищої освіти було схвалено приєднання України до Болонського процесу. Насамперед, у Комюніке (2005 р., м. Берген, Норвегія) було зазначено, що основним принципом розвитку освіти у країнах-учасниках
(Саламанка, 2001 р.); Празьке комюніке міністрів європейських країн (Прага, 2001 р.); Берлінське комюніке міністрів європейських країн (Берлін, 2003 р.); Бергенська конференція міністрів європейських країн (м. Берген, Норвегія, 19 травня 2005 р). Основна ідея цих документів – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів ЄСТS, міжнародне визнання бакалавра, як рівня вищої освіти, що надає особі кваліфікацію та право продовжувати навчання за програмами магістра в інших європейських країнах. Головними причинами, що зумовили даний процес, є:
- Докорінні перетворення в економічних системах всіх розвинених країн. Можна стверджувати, що нині відбувається небувала за масштабами революція в економічній сфері.
- Друга причина пов’язана з тим, що нині конкуренція все більше переноситься в наукову сферу. Сьогодні виграє той, хто здатний швидше розробити і впровадити у виробництво новий товар. Враховуючи те, що наука та творчість починають відігравати провідну роль у розвитку економіки, організації та фірми прагнуть набирати собі не просто високоосвічені кадри, а молодь до 30-ти років, яка здатна до нестандартного продуктивного творчого мислення.
- Внутрішня зацикленість національної системи освіти. Практика довела, що система освіти, не пов'язана з виробництвом, не може готувати спеціалістів для практичної роботи.
- Прагнення об'єднати розрізнені потенціали європейських країн в єдиний економічний механізм. Адже після створення Європейського Союзу, введення єдиної грошової одиниці (євро) Європа мала б бути єдиною. Проте реально цього не відбулося. Виникли проблеми з різними рівнями підготовки фахівців та трудовими законодавствами європейських країн, що стало на перешкоді переміщенню населення в межах Європи з метою одержання роботи через відмінність дипломів про вищу освіту.
- Сполучені Штати Америки значно випереджають Європейські країни по цілому ряду показників, які відносяться до системи освіти. Перший показник - це частка вже підготовлених фахівців, що мають вищу освіту. В Європі цей показник вдвічі нижчий ніж в Сполучених Штатах. Другий показник - це кількість іноземних громадян, що навчаються в країні. В США число іноземних студентів перевищує 500 тисяч осіб. Ця цифра значно переважає кількість студентів-іноземців, які опановують знання в європейських університетах. Третій показник - це розвиток науки й інтенсивність нарощення наукового потенціалу. Сполучені Штати Америки на фінансування наукових досліджень щороку виділяють більше 3 % від валового національного доходу. Країни Європи вкладають в науку в середньому 1,9 %.
Отже, постало питання про те, що якщо країни Європейського співтовариства не зможуть інтегруватися повністю, то роздрібнена і розрізнена економіка Європи не зможе бути економічно ефективною, протистояти зростаючому конкурентному опору США та Японії. Цілі Болонського процесу:
- підвищення якості освітніх послуг та набуття європейською освітою незаперечних конкурентних переваг;
- розширення доступу до європейської освіти;
- формування єдиного ринку праці вищої кваліфікації в Європі;
- розширення мобільності студентів та викладачів;
- прийняття порівнюваної системи ступенів вищої освіти з видачею зрозумілих в усіх країнах Європи додатків до дипломів.
- підвищення рівня конкурентоспроможності Європейської системи вищої освіти. Принципи Болонського процесу:
- Введення двох циклів навчання. Перший цикл для одержання ступеню бакалавра з тривалістю навчання 3-4 роки. Другий цикл для одержання ступеню магістра (1-2 роки навчання після бакалаврату) або для одержання ступеню доктора.
- Введення кредитної системи. Пропонується ввести в усіх національних системах освіти єдину систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. Систему пропонується зробити накопичуваною, здатною працювати в рамках концепції «навчання протягом всього життя».
- Контроль якості світи. Оцінка якості освіти буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях та навичках, які набули випускники. Оцінку будуть давати незалежні акредитаційні агентства.
- Розширення мобільності. Передбачається на основі виконання попередніх пунктів розвиток мобільності студентів та викладацького складу.
- Забезпечення працевлаштування випускників. Проголошується орієнтація ВНЗ на кінцевий результат: знання випускників мають застосовуватись і використовуватись в усій Європі.
- Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із завдань, що мають бути вирішені в ході Болонського процесу, залучення в Європу великої кількості студентів з інших регіонів світу.
- Вища освіта повинна ґрунтуватися на наукових дослідженнях. Викладачі повинні обов’язково мати тему наукових досліджень і пов’язувати її з навчальним процесом. Залучати студентів до науково-дослідної роботи. Вищенаведені принципи ґрунтуються на основі статуту європейських університетів ХІХ століттях, який визначає три основні функції ВНЗ за В.
