Pobierz General Pathology 23 i więcej Prezentacje w PDF z Teatrologia tylko na Docsity!
Регенерація і загоєння пошкоджених клітин і тканин.
Загоєння ран. Відновлення ушкоджених клітин і тканин у
конкретних органах. Патологія регенерації і загоєння
пошкоджених клітин і тканин.
Матеріал з «Патології» Робінса і посібника Каплана
Вирішальною для виживання організму є здатність до репарації вогнища ураження, спричиненого токсинами і запаленням. Насправді запальна відповідь на мікроби й ушкоджені тканини не тільки слугує для видалення цих чинників, а й ініціює процес репарації. Репарація ушкоджених тканин відбувається за допомогою двох типів реакцій - регенерації внаслідок проліферації залишкових (неушкоджених) клітин та дозрівання тканинних стовбурових клітин і розростання сполучної тканини для утворення рубця.
- Регенерація. Деякі тканини здатні заміщати уражені компоненти й відновлювати нормальний стан; цей процес називають регенерацією. Вона передбачає проліферацію клітин, які зазнали ушкодження, але зберегли здатність регенерувати (наприклад у шкірі, кишковому епітелії, який швидко ділиться, і в деяких паренхіматозних органах, особливо печінці). В інших випадках відновленню уражених тканин можуть сприяти тканинні стовбурові клітини. Однак порівняно із нижчими тваринами, такими як саламандри й риби, що можуть регенерувати цілі кінцівки або придатки, ссавці мають обмежену здатність до регенерації тканин й органів і тільки деякі компоненти більшості тканин можуть відновлюватися повністю.
- Розростання сполучної тканини (утворення рубця). Якщо ушкоджені тканини не здатні відновитися повністю або в разі значного ураження підтримувальних структур тканини репарація відбувається шляхом розростання сполучної (фіброзної) тканини; цей процес може призвести до утворення рубця. Хоча фіброзний рубець не є нормою, він надає достатньої структурної стійкості, щоб ушкоджена тканина була здатна функціонувати. Термін «фіброз» найчастіше застосовують для опису значного відкладання колагену, що відбувається в легенях, печінці, нирках та інших органах унаслідок хронічного запалення або в міокарді після обширного ішемічного некрозу (інфаркту). Якщо фіброз розвивається у тканинному просторі, який містить запальний ексудат, таке явище називають організацією (як при організуючій пневмонії). Після багатьох звичайних типів ушкодження повній репарації різною мірою сприяють як регенерація, так й утворення рубця. Обидва процеси залучають проліферацію різноманітних клітин і тісну взаємодію клітин та ПКМ. Спочатку ми обговоримо загальні механізми проліферації та регенерації, потім - яскраво виражені ознаки регенерації й загоєння шляхом утворення рубця і завершимо описом загоєння рани на шкірі та фіброзу (рубцювання) у паренхіматозних органах як проявів репаративного процесу. Регенерація клітин і тканин Регенерація ушкоджених клітин і тканин включає проліферацію, яка регулюється факторами росту й дуже сильно залежить від цілості позаклітинного матриксу, та утворення зрілих клітин зі стовбурових клітин.
Перед описом прикладів репарації шляхом регенерації ми обговоримо контрольні механізми процесу проліферації. Проліферація: сигнали і контрольні механізми Під час репарації проліферують декілька типів клітин. До них належать залишки ушкодженої тканини (які намагаються відновити нормальну структуру), клітини судинного ендотелію (щоб утворити нові судини, які постачають поживні речовини, необхідні для процесу репарації) та фібробласти (джерело сполучної тканини, яка утворює рубець для заповнення тих дефектів, що не можуть корегуватися регенерацією). Здатність тканин до відновлення частково зумовлена властивим їм проліферативним потенціалом. У деяких тканинах (інколи їх називають лабільними) клітини постійно руйнуються і мають заміщуватися новими клітинами, які утворюються зі стовбурових клітин і клітин-попередників, що швидко проліферують. До цих типів тканин належать гемопоетичні клітини кісткового мозку й клітини поверхневого епітелію, такого як базальний шар плоского епітелію шкіри, порожнини рота, піхви та шийки матки; кубічний епітелій протоків, що дренують екзокринні органи (наприклад, слинні залози, підшлункову залозу, жовчні шляхи); стовпчастий епітелій травного тракту, матки й маткових труб; перехідний епітелій сечових шляхів. Ці тканини здатні регенерувати після ушкодження, доки зберігається пул стовбурових клітин. Інші тканини (їх називають стабільними) складаються із клітин, які за нормальних умов перебувають у фазі Go клітинного циклу, отже, не проліферують, але здатні ділитися у відповідь на ушкодження або зменшення кількості клітин. До таких тканин належить паренхіма більшості паренхіматозних органів - печінки, нирок і підшлункової залози. Бездіяльними за нормальних умов також залишаються ендотеліальні клітини, фібробласти і гладкі м'язові клітини, але вони здатні проліферувати у відповідь на дію факторів росту; ця реакція особливо важлива при загоєнні ран. Механізми репарації тканин: регенерація й утворення рубця. Деякі тканини (їх називають перманентними) складаються з остаточно диференційованих непроліферативних клітин, таких як більшість нейронів і кардіоміоцитів. Ушкодження цих тканин необоротні й призводять до утворення рубця, тому що клітини не здатні регенерувати. Клітини скелетних м'язів зазви- чай вважаються такими, що не діляться, але деякий регенеративний потенціал м'яза забезпечують сателіт- ні клітини, прикріплені до ендомізію.
відбувається при абсцесі печінки, призводить до утворення рубця, навіть незважаючи на те, що залишкові клітини печінки здатні до регенерації. Печінка людини має виражену здатність регенерувати, про що свідчить її ріст після часткової гепатектомії, яку виконують із метою резекції пухлини або пересадження печінки від живого донора. Міфологічним прикладом регенерації печінки є віновлювання печінки у Прометея: кожного дня її поїдав орел, надісланий Зевсом як покарання за викрадення секрету вогню, і кожної ночі вона відновлювалася знову. Регенерація печінки відбувається за допомогої двох основних механізмів
- проліферації тих гепатоцитів, які залишилися, і відновлення популяції із клітин-попередників. Який із цих механізмів відіграватиме домінантну роль, залежить від характер ушкодження. Проліферація гепатоцитів після часткової гепапт ектомії. Після резекції до 90 % печінки регенерації можна скорегувати шляхом проліферації залишко вих гепатоцитів. Цей процес регулюють цитокіни зокрема IL-6, синтезований клітинами Купффером; і фактори росту, такі як фактор росту гепатоцитів(ФРГ, HGF), що продукують багато типів клітин. Регенерація печінки із клітин-попередників. у тх ситуаціях, коли проліферативна здатність гепатоцитів порушена, як це відбувається після хроіч ного ушкодження печінки або запалення, відновленню популяції сприяють клітини-попередники. У гризунів ці клітини назвали овальними клітинам через форму їхніх ядер. Деякі із них є резидентамиу спеціалізованих нішах, які називають проміжним канальцями Герінга, де жовчні проточки з'єднуються із більшими жовчними протоками. Сигнали, яі регулюють проліферацію клітин- попередників та їх диференціацію у зрілі гепатоцити, є предметом активних досліджень. РЕЗЮМЕ РЕПАРАЦІЯ ШЛЯХОМ РЕГЕНЕРАЦІЇ Різні тканини складаються із клітин, які безперервно діляться (епітелій, гемопоетичні клітини), клітин, бездіяльних за нормальних умов, але здатних до проліферації (більшість паренхіматозних органів), і клітин, які не діляться (нейрони, клітини скелетних м’язів, кардіоміоцити). Регенеративна здатність тканини залежить від проліферативного потенціалу клітин, які входять до її складу. Проліферація клітин контролюється клітинним циклом стимулюється факторами росту та взаємодією клітин із позаклітинним матриксом. Регенерація печінки - класичний приклад репарації шляхом регенерації. Вона активується цитокінами та факторами росту, які синтезуються у відповідь на зменшення маср печінки й запалення. У різних ситуаціях регенерація може відбуватися шляхом проліферації тих гепатоцитів, які залишилися, або за допомогою клітин-попередників.
Репарація шляхом рубцювання
Якщо репарація тільки за допомогою регенерації неможлива, вона здійснюється шляхом заміщення ушкоджених клітин сполучною тканиною з
утворенням рубця або внаслідок поєднання регенерації деяких залишкових клітин й утворення рубця. Як уже обговорювалося раніше, рубцювання можливе, якщо ушкодження тканин значне або хронічне і призводить до ураження паренхіми й епітелію, а також каркасу сполучної тканини, або якщо ушкодження зазнали клітини, що не діляться. На відміну від регенерації, яка забезпечує відновлення компонентів тканин, утворення рубця є відповіддю, що «ставить латки». Термін «рубець» найчастіше використовують у зв'язку із загоєнням ран на шкірі, але також може вживатися для опису заміщення паренхіми будь-яких органів колагеном, як це відбувається в серці після інфаркту міокарда.
Етапи утворення рубця
Репарація шляхом заміщення сполучної тканини складається із послідовних етапів. Протягом кількох хвилин після ушкодження із тромбоцитів утворюється гемостатична пробка, яка зупиняє кровотечу і забезпечує каркас для інфільтраційних запальних клітин. Запалення. Цей етап складається із типових гострих і хронічних запальних відповідей. Протягом наступних 6-48 год продукти розпаду системи комплементу, виділені з активованих тромбоцитів хемокіни та інші медіатори, які продукуються у вогнищі ушкодження, функціонують як хемотаксичні чин- ники для мобілізації нейтрофілів, а потім - і моноцитів. Як описувалося раніше, ці запальні клітини видаляють провокувальні чинники, такі як мікроби, що могли потрапити через рану, і знешкоджують продукти розпаду. Макрофаги є центральними «гравцями» у процесі репарації: макрофаги МІ знешкоджують мікроби та некротичні тканини і зумовлюють запалення із позитивним зворотним зв'язком, а макрофаги M2 продукують фактори росту, якістимулюють проліферацію багатьох типів клітин під час наступного етапу репарації. Як тільки шкідливі чинники і некротичні клітини знешкоджено, запалення завершується; нині ще не до кінця зрозуміло, як у більшості ситуацій це запальне полум'я гаситься. Проліферація. Під час наступного етапу, який триває до 10 днів, декілька типів клітин, включаючи епітеліальні, ендотеліальні й інші судинні клітини та фібробласти, проліферують і мігрують, щоб закрити очищену рану. Кожний тип клітин виконує унікальні функції: епітеліальні клітини реагують на локально продуковані фактори росту і мігрують над раною, щоб закрити її; ендотеліальні й інші судинні клітини проліферують для утворення нових кровоносних судин; цей процес відомий як ангіогенез. З огляду на його важливість при фізіологічній відповіді організму й у багатьох патологічних умовах далі наведений детальний опис; фібробласти проліферують і мігрують у вогнище ушкодження й утворюють колагенові волокна, з яких формується рубець; поєднання проліферативних фібробластів, неоформленої сполучної тканини, нових кровоносних судин і розосереджених клітин хронічного запалення утворює тип тканини, який є унікальним для рани, що загоюється, і
відокремлення перицитів від зовнішньої (аблюмі- нальної) поверхні й розщеплення базальної мембрани, щоб уможливити утворення судинного ростка; міграція ендотеліальних клітин у вогнище ушкодження; проліферація ендотеліальних клітин якраз за авангардним фронтом («кінчиком») мігруючих клітин; ремоделювання в капілярні трубки; мобілізація періендотеліальних клітин (перицитів - для дрібних капілярів, і гладких м'язових клітин - для більших судин) з метою утворення зрілої судини; пригнічення ендотеліальної проліферації і міграції та утворення базальної мембрани. Вважають, що ендотеліальні клітини-попередники наявні в кістковому мозку й можуть мобілізуватися для сприяння утворенню нових судин. Однак ймовірно, що в ангіогенезі, пов'язаному із загоєнням більшості ран, ці клітини відіграють лише другорядну роль або взагалі не відіграють будь-якої ролі. Процес ангіогенезу залучає кілька сигнальних шляхів, міжклітинну взаємодію, білки ПКМ і ферменти тканин. Фактори росту. VEGF, переважно VEGF-А (глава 1), стимулюють як міграцію, так і проліферацію ендотеліальних клітин, у такий спосіб ініціюючи процес проростання капілярів при ангіогенезі. Вони сприяють розширенню судин унаслідок стимуляції синтезу NO і роблять свій внесок в утворення просвіту судини. Фактори росту фібробластів (FGF), зазвичай FGF-2, стимулюють проліферацію ендотеліальних клітин. Вони також сприяють міграції макрофагів і фібробластів до ураженої ділянки й індукують міграцію епітеліальних клітин, щоб закривати епідермальні рани. Щойно утворені судини потребують стабілізації шляхом мобілізації перицитів і гладких м'язових клітин та утворення сполучної тканини. Ймовірно, що у процесі стабілізації беруть участь численні фактори росту, включаючи PDGF і TGF-(3: PDGF мобілізує гладкі м'язові клітини, а TGF-р пригнічує ендотеліальну проліферацію й міграцію та посилює синтез білків ПКМ. Сигналізація Notch. Шляхом «переклику» із VEGF сигнальний шлях Notch регулює проростання й розгалуження нових судин, тим самим забезпечу- ючи належний просторовий розподіл, щоб вони могли ефективно постачати кров до тканини, яка загоюється. Білки ПКМ беруть участь у процесі ангіогенезу переважно внаслідок взаємодії з інтегриновими рецепторами ендотеліальних клітин і забезпечення судин каркасом. Ферменти, особливо матриксні металопротеїнази, зумовлюють деградацію ПКМ, щоб уможливити ремоделювання та розтягнення судинної трубки.
Ангіогенез. При репарації тканин ангіогенез відбувається переважно шляхом проростання нових судин. Проілюстровано його етапи й основні фактори, які до цього залучаються. Новоутворена судина з’єднується з іншими судинами (не показано), щоб утворити нове судинне ложе. ММП - матриксні металопротеїнази; VEGF - фактор росту судинного ендотелію з'єднань і тим, що її посилює VEGF - фактор росту, який керує ангіогенезом. Ця негерметичність відповідає частково за набряк, який може спостерігатися тривалий час після згасання гострої запальної відповіді. Активація фібробластів та утворення сполучної тканини Утворення сполучної тканини відбувається за два етапи: (1) міграція і проліферація фібробластів у вогнищі ушкодження та (2) відкладення білків ПКМ, які продукуються цими клітинами. Зазначені процеси регулюють локально синтезовані цитокіни й фактори росту, включаючи PDGF, FGF-2 і TGF-[3. Основними джерелами цих факторів є запальні клітини, особливо альтернативно активовані (M2) макрофаги, які інфільтрують вогнище ушкодження. У відповідь на дію цитокінів та факторів росту фібробласти потрапляють у рану в напрямку від периферії до центру. Деякі з цих клітин можуть диференціювати в клітини під назвою міофібробласти, які містять гладком'язовий актин, мають підвищену скоротливу здатність і призначені для закривання рани, стягуючи її краї до центру. Активовані фібробласти й міофібробласти також підвищують свою здатність до синтезу і продукують сполучнотканинні білки, переважно колагени, які є основними компонентами рубця, що формується.
ремоделюванні ран, ніж ММП. Окрім того, активовані колагенази можуть швидко пригнічуватися специфічними тканинними інгібіторами металопротеїназ (ТІМП), які продукує більшість мезенхімальних клітин. Таким чином, рівновага ММП і ТІМП регулює розміри і характер рубця. МОРФОЛОГІЯ Грануляційна тканина характеризується проліферацією фібробластів і новими тонкостінними крихкими капілярами в неоформленому ПКМ, часто із домішкою запальних клітин, переважно макрофагів (рис. 3.26, А). Ця тканина прогресивно вростає у вогнище ушкодження; кількість утвореної грануляційної тканини залежить від розмірів тканинного дефекту, утвореного раною, й інтенсивності запалення. Рубець, або фіброз у тканинах, складається з майже повністю неактивних веретеноподібних фібробластів, щільного колагену, фрагментів еластичної тканини та інших компонентів ПКМ (рис. 3.26, Б). Для ідентифікації різних білкових елементів рубця і фіброзних тканин патологи часто використовують спеціальні барвники. Трихромний барвник виявляє колагенові волокна, а еластиновий ідентифікує крихкі волокна еластину, який є основним компонентом еластичної тканини. (Фактично трихром містить три барвники - звідси і його назва, - які забарвлюють еритроцити в оранжевий колір, м’язи - у червоний, а колаген - у синій.) Іншим білком ПКМ, який утворює сполучнотканинну строму нормальних органів і наявний у ранніх рубцях, є ретикулін, що містить колаген III типу й також може ідентифікуватися спеціальним барвником. Утворення сполучної тканини: А - грануляційна тканина, яка демонструє численні кровоносні судини, набряк і неоформлений позаклітинний матрикс, що містить одиничні запальні клітини. Колаген забарвлений у синій колір трихромним барвником; тут можна побачити мінімальну кількість зрілого колагену. Б зрілии рубець: видно щільний колаген (забарвлений у синій колір трихромним барвником) і розсіяні судинні канали РЕЗЮМЕ РЕПАРАЦІЯ ШЛЯХОМ УТВОРЕННЯ РУБЦЯ Основними етапами репарації є утворення згустка, запалення, ангіогенез та утворення грануляційної тканини, міграція і проліферація фібробластів, синтез колагену й ремоделювання сполучної тканини.
Макрофаги надзвичайно важливі для регуляції процесу репарації внаслідок видалення провокувальних чинників і синтезу цитокінів та факторів росту, які стимулюють проліферацію типів клітин, залучених до репарації. TGF-p - потужний фіброгенний фактор; формування ПКМ залежить від рівноваги між фіброгенними факторами, мат- риксними металопротеїназами, які розщеплюють ПКМ, і тканинними інгібіторами матриксних металопротеїназ. Чинники, які сповільнюють репарацію тканин Репарації тканин можуть перешкоджати різноманітні чинники, які знижують якість або відповідність репа- ративного процесу. Чинники, які сповільнюють загоєння, поділяють на зовнішні (наприклад, інфекція) та властиві ураженій тканині, системні й місцеві: Інфекція - одна з найчастіших причин сповільненого загоєння; вона подовжує запальний процес і потенційно посилює місцеве ушкодження тканин. Цукровий діабет - метаболічна хвороба, яка внаслідок багатьох причин ставить під загрозу репарацію тканин і є важливою системною причиною аномального загоєння ран. Характер харчування справляє виражений вплив на репарацію; наприклад, білкове голодування і дефіцит вітаміну С пригнічують синтез колагену та сповільнюють загоєння. Глюкокортикоїди (стероїди) чинять підтверджену результатами лабораторних досліджень протизапальну дію, але внаслідок їх уживання можуть утворюватися слабкі рубці, тому що ці препарати пригнічують продукування TGF-p і зменшують фіброз. Однак у деяких випадках протизапальна дія глюкокортикощів є бажаною. Механічні чинники, такі як підвищений місцевий тиск або скручування, можуть спричиняти розходження країв ран (зяяння). Недостатня перфузія внаслідок або атеросклерозу і цукрового діабету, або недостатнього венозного дренування (наприклад, при варикозно розшире- них венах), також сповільнює загоєння. Сторонні тіла, такі як фрагменти сталі, скла або кісткові відламки, затримують загоєння. Тип і площа ушкодженої тканини також впливають на репарацію. Повне відновлення можливе тільки в тканинах, які складаються із клітин, здатних до проліферації; але навіть і в цьому разі існує вірогідність того, що обширне ушкодження призведе до неповної регенерації тканин і принаймні часткової втрати функції. Ушкодження тканин, які складаються із клітин, що не діляться, неминуче спричинює рубцювання (наприклад, інфаркт міокарда). Локалізація вогнища ушкодження і характер ураженої тканини також важливі. Приміром, при запаленні, яке виникає в тканинних просторах (наприклад, плевральна, очеревинна, синовіальна порожнини), невеликі ексудати можуть поглинатися вдруге за допомогою протеолітичних ферментів лейкоцитів, у результаті чого запалення вщухає й відновлюється нормальна архітектоніка тканин. Однак якщо ексудату дуже багато, щоб бути повністю поглинутим удруге, він зазнає організації - процесу, протягом якого грануляційна тканина проростає в ексудат із подальшим утворенням фіброзного рубця.
Діабетичні виразки уражують нижні кінцівки, особливо стопи. Некроз тканин і незагойні виразки є наслідком патології дрібних судин, що веде до ішемії, нейропатіїатії, метаболічних розладів і вторинної інфекції. Мікроскопічна картина зазначених ушкоджень характеризується дефектом епітелію та виразками із великою кількістю грануляційної тканини в дермі, розміщеній під ними. У деяких випадках незагоєння може спричиняти зяяння (розрив рани). Хоча не завжди, але найчастіше це відбувається після порожнинних операцій і є наслідком підвищеного внутрішньочеревного тиску, наприклад, у разі блювання, кашлю або непрохідності кишок.
Надмірне рубцювання
Надлишкове утворення компонентів процесу репарації може спричиняти утворення гіпертрофічного рубця й келоїда. Надмірне накопичення колагену може призвести до формування гіпертрофічного рубця. Часто він швидко збільшується і містить надмірну кількість фібробластів, але схильний до регресії через кілька місяців. Зазвичай гіпертрофічний рубець виникає після термічного або травматичного ушкодження із залученням глибоких шарів дерми. Якщо рубцева тканина утворюється поза межами первинної рани і не регресує, її називають келоїдом. Вважають, що деякі пацієнти схильні до утворення келїдів, особливо особи африканського походження. Гіперпластична грануляція - ще одне порушення загоєння ран, яке характеризується утворенням надмірної кількості грануляційної тканини, що виступає над рівнем шкіри і блокує реепітелізацію (у літературних джерелах цей процес образно назвали диким м'ясом). Надмірну грануляцію слід видаляти шляхом припікання або оперативного втручання, щоб уможливити відновлення цілості епітелію. Інколи операційні рубці або травматичні ушкодження можуть бути зумовлені вираженою проліферацією фібробластів та інших сполучнотканинних елементів, які фактично здатні рецидивувати після видалення. Маючи назву десмоїдів, або агресивних фіброматозів, ці утворення розміщені у сірій зоні доброякісних і злоякісних пухлин із низьким ступенем злоякісності.
Хронічні рани як наслідок дефектів загоєння: А-Г- зовнішній вигляд виразок шкіри: А - варикозна виразка; Б - артеріальна виразка із більшим некрозом тканин; В - діабетична виразка; Г - пролежень. Д-Е - гістологічне зображення діабетичної виразки: Д - кратер виразки; Е - хронічне запалення і грануляційна тканина. (Зі статті S.A. Eming, Р. Margin, М. Тотіс-Сапіс: Wound repair and regeneration: mechanisms, signaling, and translation, Sci Transl Med 6:265, 2014.) Стягування рани - важлива частина нормального процесу загоєння. Унаслідок надмірного скорочення м'язів утворюється контрактура, що призводить до деформацій у рані й прилеглих тканинах. Контрактури зазвичай виникають на долонях, підошвах та передній частині грудної клітки внаслідок тяжких опіків і можуть порушувати рухливість суглобів.
Фіброз у паренхіматозних органах
Термін «фіброз» уживають для визначення надмірного виділення колагену та інших компонентів позаклітинного матриксу в тканині. Терміни «рубець» і «фіброз» можна вживати як взаємозамінні, але фіброз найчастіше свідчить про аномальне відкладення колагену, яке відбувається у внутрішніх органах при хронічних захворюваннях. Основні механізми фіброзу такі самі, як при утворенні рубця в шкірі під час репарації тканин. Фіброз - це патологічний процес, індукований стійкими провокувальними чинниками (наприклад, хронічні інфекції та імунні реакції) і зазвичай пов'язаний із руйнуванням тканин. Він може призводити до вираженої дисфункції органа і навіть його функціональної недостатності.
Постінфарктний кардіосклероз. Забарвлення за ВанГізон. Матеріал з інших наукових джерел Патологічна регенерація Патологічна регенерація – це вид репаративної регенерації, яка протікає в умовах порушення місцевих і загальних регуляторних механізмів, і характеризується спотворенням регенераторного процесу, порушенням зміни фаз проліферації і диференціювання. Недостатність білків чи вітамінів, порушення нервової регуляції, гормональні розлади, пригнічення імунної системи можуть суттєво вплинути на швидкість і якість загоєння. Так можна пояснити тривале незагоєння виразок гомілок у хворих з хронічною серцевою недостатністю або ран при цукровому діабеті. Прикладом патологічної регенерації може бути гіперпродукція сполучної тканини з утворенням келоїда після променевої або термічної травми. Регенерація окремих органів і тканин Кров може регенерувати за типом фізіологічної, репаративної та патологічної регенерації. Прикладом репаративної регенерації крові при анеміях може бути екстрамедулярне кровотворення. Патологічна регенерація крові спостерігається при опроміненні, лейкозах. Судини дрібного калібру регенерують добре, а великі судини регенерують за типом субституції – утворення рубця на місці пошкоджених частин середнього та зовнішнього шару. Регенерація сполучної тканини починається з проліферації молодих мезенхімальних клітин і новоутворення судин з утворенням грануляційної тканини – молодої сполучної тканини, яка багата клітинами: недиференційовані лімфоцитоподібні клітини сполучної тканини, лейкоцити, плазмоцити, лаброцити, фібробласти; петлястими тонкостінними судинами.
Грануляційна тканина. Дозрівання грануляційної тканини завершується утворенням грубоволокнистої рубцевої тканини інколи навіть келоїду. Регенерація кісткової тканини при неускладненому переломі кістки відбувається шляхом утворення первинного кісткового зрощення, яке проходить наступні стадії: попередня сполучнотканинна мозоля, попередня кісткова мозоля, остаточна кісткова мозоля. При порушенні регенераторних процесів у кістці виникає вторинне кісткове зрощення через попередню кістково-хрящову мозолю. Формування грануляційної тканини. а. – лейкоцит,b – макрофаг, c – фібробласт, d – фіброцит, e – лімфоцит, f- плазмоцит
Під впливом протеолітичних ферментів фагоцитів відбувається частковий лізис згустків крові і тканинного детриту і вміст рани видаляється протягом першого ж дня після ураження разом з ексудатом. На 2-3 добу зявляється грануляційна тканина, яка на 10-15 добу дозріває. В клініці краї великих ран зєднують за допомогою швів і підкріплюють повязками. Якщо віддаль між краями рани дорівнює навіть 10 мм, то у найближчі дні ця дистанція зменшується до нуля через набряк тканин і скорочення фібринового згустка, який склеює краї рани. У тих випадках, коли краї рани розійшлися внаслідок гнійного запалення, первинний натяг неможливий, і загоювання здійснюється вторинним натягом. Загоювання рани вторинним натягом Для нього характерне звільнення рани від детриту і сторонніх тіл шляхом “вигноювання”. Швидко з’являються ознаки демаркаційного гнійного запалення на межі із змертвілою тканиною, настає розплавлення її. Відторгнення некротичних мас відбувається протягом перших 5 - 6 діб (вторинне очищення рани) і на краях рани починає розвиватись грануляційна тканина. При загоюванні ран первинним і вторинним натягом дозрівання грануляційної тканини супроводжується регенерацією епітелію. Проте при загоюванні вторинним натягом на місці рани завжди утворюється рубець. Загоюванню виразок завжди передує згасання запального процесу. В зону некрозу проростає грануляційна тканина, яка дозріває у грубоволокнисту і
часто піддається гіалінозу. Останній зумовлює деформацію і стеноз порожнистого органа. На сполучну тканину нашаровується епітеліальний пласт. Власне організація некротичних мас розпочинається з реактивного ексудативного запалення в навколишніх тканинах і лізису ділянок некрозу. Ексудативна реакція переходить у продуктивну з проліферацією мезенхімальних клітин. Грануляційна тканина вростає з периферії і поступово перетворюється в рубець. Такий тип організації притаманний загоюванню інфарктів міокарда, нирки, селезінки. Організація тромбу розпочинається з 2 - 3 дня його виникнення, йде паралельно з асептичним аутолізом і завершується заміщенням тромботичних мас сполучною тканиною, каналізацією і васкуляризацією. Організація крововиливу чи ексудату у проміжній речовині теж завершується рубцюванням, а в серозних порожнинах – їх облітерацією або утворенням злук. Організація фібринозного ексудату в альвеолах при крупозній пневмонії призводить до карніфікації. Організація фібрину при крупозній пневмонії. Забарвлення гематокселіном і езозином
