Система та метод філософії Г.В.Ф. Гегеля
Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Гегеля.
Воно характеризується винятковою широтою та глибиною змісту, важливістю та
багатогранністю поставлених проблем.
Основні праці Гегеля такі: "Феноменологія духу" (1807), "Наука логіки" (1812-
1816), "Енциклопедія філософських наук" (1817), "Філософія природи" (1817),
"Філософія права" (1821).
Філософську систему Гегеля називають системою об'єктивного ідеалізму.
В основі світу, за Гегелем, лежить обмежено існуюче мислення, яке він називає
абсолютною ідеєю, абсолютним духом чи абсолютним розумом. Абсолютна ідея є
активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три
стани:
а) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і
простором у стихії чистого мислення і виступає як світ понять, системи логіки;
б) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає
"інобуттям абсолютної ідеї";
в) перехід ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу. Стан переходу
ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу
До безумовних філософських надбань Гегеля можна віднести такі:
1) він дав розгорнуту критику метафізичного методу мислення і протиставив йому
власний діалектичний метод;
2) виклав на ідеалістичній основі головні закони й категорії діалектики і за новим
методом побудував енциклопедію філософських наук, намагаючись у кожній з
них простежити виникнення, розвиток і розв'язання суперечностей;
3) склав філософську систему, яка увібрала в себе основні сфери життєдіяльності
та пізнання.
Проте філософія Гегеля не є вільною від певних недоліків. Головний з них - це
суперечливість між його системою та методом:
а) якщо діалектичний метод Гегеля вимагає розглядати все в русі розвитку, то
його філософська система заперечує загальність розвитку. Природа, за Гегелем,
не розвивається у часі, а лише урізноманітнюється у просторі;
